Інтерв’ю розкриває досвід волонтерської діяльності в Україні очима члена команди Moore, який брав участь у наданні гуманітарної допомоги під час війни.
Мартіне, ми щиро вдячні вам за те, що погодилися поділитися своїм досвідом волонтерської роботи в Україні.
Перш за все, розкажіть, будь ласка, про себе, а також про сферу вашої діяльності у Moore. Як довго ви працюєте в Moore?
Привіт! Звісно, дякую! Я працюю в MOORE майже два роки. Починав стажером у відділі консалтингу для державного сектору, а приблизно через півроку перейшов у рекрутинг. Протягом останнього року я працював майже виключно у сфері внутрішнього та зовнішнього ІТ-рекрутингу.
Коли і де ви вперше почали волонтерити? Що вас до цього спонукало?
Я вперше поїхав в Україну у 2015 році. Причин було кілька. Я щойно закінчив навчання у пожежно-рятувальній школі, але не хотів одразу йти працювати до пожежної служби. Мені хотілося поїхати за кордон і отримати новий досвід, певну життєву пригоду. На той момент було очевидно, що в Україні є потреба в людях із моїм фахом. А якщо додати схожість мови та культури, Україна стала ідеальним вибором для моєї "волонтерської пригоди". Через кілька днів після випуску я зібрав рюкзак, сів на поїзд у рідному місті й поїхав до Маріуполя. Там я приєднався до Ордену Лицарів Мальтійського Хреста та близько півтора місяця працював парамедиком. Це був серйозний виклик, але саме там я познайомився з чудовими людьми, з деякими з яких підтримую зв’язок і досі. Коли у лютому почалося повномасштабне вторгнення, саме ці люди стали тією причиною, через яку я вирішив знову поїхати в Україну. Я прибув до Львова на восьмий день війни й допомагав там протягом місяця. Після цього повернувся до Праги та продовжив допомагати вже звідти.
Чим ви зазвичай займаєтеся як волонтер? За що саме відповідаєте? Якою є ваша мета під час волонтерських поїздок — гуманітарна допомога, підтримка переселення біженців, приготування їжі, пошук ліків для хворих, транспортування поранених тощо?
На це питання важко відповісти, оскільки у кожній сфері волонтерства, в якій я був задіяний, був страшний безлад. Я просто роблю все, що можу.
У Львові я зосередився переважно на наданні гуманітарної допомоги людям, які прибували зі сходу на центральний залізничний вокзал. Водночас я збирав гроші та обладнання для моїх давніх друзів, з якими познайомився ще у 2015 році, а також для нових друзів, яких зустрів у Львові, та їхніх друзів. І ця робота певною мірою закріпилася за мною досі. Після повернення до Праги я продовжив діяльність з допомоги біженцям. Я просто змінив пункт надання допомоги і тепер спав не на підлозі у кухні, а у своєму ліжку. Згодом я зосередився на воєнній допомозі. Як сказав мій знайомий Олег: "Все починається з наших солдатів. Якщо солдати не мають зброї, щоб захищати нашу країну, біженців буде все більше". Його слова мені запам’яталися. Усі хочуть допомогти мамам із дітьми, які втікають від війни, але мало хто хоче дати татам зброю, щоб захистити їх самих і щоб нікому не довелося втікати з їх домівок. Тому насамперед я намагаюся надавати військову допомогу. Останні два місяці ситуація відносно спокійна, біженців прибуває менше, попит на військову техніку серед моїх друзів також зменшується. Проте, в разі потреби, я готовий надавати допомогу і далі.
З якими організаціями ви співпрацюєте?
Натепер я здебільшого допомагаю друзям, тому ми не співпрацюємо з багатьма третіми сторонами. У минулому я допомагав через асоціацію «Главак», яка надає супровід біженцям на довгостроковій основі та організовує допомогу на центральному залізничному вокзалі у Празі. Деякий час я також допомагав некомерційній організації «Post Bellum», що виготовляє бронежилети та відправляє їх в Україну. З цими організаціями я співпрацював найдовше.
З якими труднощами ви зіткнулися? І як ви їх вирішували?
Це дійсно широкий спектр, і тут можна говорити про багато труднощів, з якими я стикнувся під час волонтерської роботи. Я б не хотів втомлювати читача довгим переліком. Проте я ще раз переконався, що коли перед тобою гора проблем і завдання, яке навіть не знаєш, як виконати, потрібно просто засукати рукава, запастись терпінням і вирішувати все поступово. Просто дивовижно скільки всього можна зробити, якщо не здаєшся.
Яка різниця між вашою роботою в Україні у 2015 році та волонтерством цього року?
Це дуже різне. У 2015 році робота була інтенсивнішою, але протягом короткого часу. Маріуполь знаходився одразу за лінією фронту. Ми часто опинялися у скрутних обставинах, як-от під артилерійськими чи снайперськими обстрілами. Але ті складні ситуації підготували мене до ще більших труднощів цього року. Різною була і поведінка людей. Тоді, у 2015 році, війна на Донбасі вже тривала деякий час і відчувалося якась втома серед людей. А от цього року я приїхав на початку і було відчуття, що зібралася вся Україна і всі разом бажають максимально долучитися до оборони. Було зворушливо спостерігати, як люди конкурували за можливість робити бутерброди біженцям через сильне бажання допомогти.
Чи підтримує вас родина у вашій благородній справі? Вони сильно переживають за вас?
Я частково тримав це в секреті від них, щоб вони не переживали за мене. Проте тепер моя родина усе знає. Звісно, батьки переживали за мене. Однак через деякий час ми мали розмову знову і вони сказали, що пишаються мною. То було дуже зворушливо. Мої батьки також підтримують Україну, хоча не так сильно, як я. Але я радий, що ми поділяємо одну думку, на жаль, на відміну від деяких моїх тамтешніх друзів.
Як люди реагують, коли дізнаються, що ви приїхали допомагати з іншої країни?
Це такий собі мікс здивування та емоцій, який швидко перетворюється на вдячність. Відчувалося, що сама тільки присутність міжнародних волонтерів була величезною моральною підтримкою для всіх українців навколо. Іноді навіть було відчуття, що я не заслуговую на таку увагу, як-от коли я роздавав суп.
Чи є якісь пам’ятні події у вашому волонтерстві? Розкажіть про випадки, які вас найбільше надихнули або запам’яталися.
Як і в більшості історій, найкращі з них не публікуються, бо можуть завдати неприємностей. Найкраще у волонтерстві — це люди навколо, які поділяють бажання допомогти навіть ціною власного комфорту. Я знав дівчину, яка допомагала на головному залізничному вокзалі в Празі. Іноді ми зустрічалися на зміні, але, на жаль, я зараз не згадаю її ім'я. Одного разу ми говорили про те, як волонтерство впливає на психічний стан. Для мене досвід Праги після Маріуполя та Львова не був травматичним. Однак для деяких волонтерів, зокрема й для неї, ці події були по-справжньому емоційно важкими. Вона казала, що щоразу після зміни їй потрібно було побути годину-дві на самоті. Іноді вона навіть плакала, бо їй було шкода всіх тих людей. Проте вона все одно продовжувала приходити на зміни і, в результаті, працювала більше і довше за мене. Я захоплююсь її неймовірною внутрішньою силою та рішучістю, які мене надихали. Вам не потрібно бути загартованим чи сентиментальним, щоб допомогти комусь. Головне — бажання. Іноді ви не бачите результату своїх зусиль, але повірте, ті, для кого ви це робите, відчують це!
